Владислав Черниш – один з наймолодших в поточному складі «Сокола»: 13 лютого йому виповнилося 18 років. Але саме з такими гравцями, як він, як його одноліток Владислав Пєрвєєв, в нашій команді пов’язують надії на майбутнє. Проте, щоб вони виправдалися, потрібно, щоб плідно працював не тільки тренерський штаб, а й самі гравці перебудували своє мислення, своє ставлення до тренувального процесу, та й загалом до життя. Які є труднощі на цьому шляху, зокрема, пов’язані і з особистими рисами характеру, в інтерв’ю Владислава Черниша прес-службі СК «Сокіл».
– Владислав, ти – один з небагатьох гравців «Сокола», хто не народився на Хмельниччині. Карантинна епопея триває вже півтора місяці, тому перше питання про те, де ти проводив цей час – в Хмельницькому чи в рідному Дніпрі?
– Я знаходжусь в Хмельницькому. В березні на карантин переходили дуже швидко, і я не встиг виїхати з міста.
– Не здійснював спроб виїхати до Дніпра?
– Ні, такого не було. Я вирішив, що нічого кардинально не поміняється – що в Дніпрі мені бути, що в Хмельницькому. До того ж, в Дніпрі зараз йде ремонт, а в мене вже і в Хмельницькому є друзі і дівчина.
– Все ж таки розмови про це чудове місто на берегах однойменної річки не будемо уникати. 2014, 2015 роки – фантастичні для Дніпра зі спортивної точки зори, адже футбольний клуб «Дніпро» тоді феєрично виступив в Лізі Європи, коли дійшов до фіналу. Ти якось підпав під той захват, який тоді панував в місті? Можливо, на футбол сам чи з друзями ходив?
– Так, був на багатьох домашніх матчах «Дніпра» в еврокубку. Ходили з друзями, вболівали, можна навіть казати, що жили футболом, тому що такі результати були для команди великим успіхом.
– Які матчі особливо запам’яталися?
– Виділив би гру з «Наполі». Ну, і фінал дуже запам’ятався.
– Невже до Варшави їздив на фінальний матч?
– Ні-ні, дивився в компанії з друзями. У «Севільї» було більше досвіду таких матчів, там більш досвідчені гравці, але і гравці «Дніпра» дуже старалися. Але все рівно, «Севілья» мала тоді перемагати.
– Якісь футбольні кумири в тебе тоді були? Які їхні якості тобі були до вподоби?
– Улюбленим гравцем у мене тоді був Руслан Ротань. Він мені загалом подобався, як гравець. Не можу щось окремо зазначити, просто подобався як людина та його ігрові якості.
– Можна припустити, що як в Києві всі малюки мріють грати за «Динамо», або в Харкові – в «Металісті», в тебе не було в якомусь віці спроб записатися до футбольної школи «Дніпра»?
– Спроби були, у нас в місті багато академій, підрозділів від «Дніпра», і я починав грати в «Інтері», це теж як підрозділ «Дніпра» вважався. Там було три академії, і я попав до однієї з них. Мені тоді було років 12, але я там був нетривалий час. «Інтер» грав і на місто, і на Україну, але я до України в команді не дожив.
– Свого часу Дніпропетровськ був містом зі славними футзальними традиціями. Які можеш назвати дніпропетровські футзальні команди, які засвітилися на найвищому українському рівні?
– Я про це не особливо знаю. Більше знаю про команду «Катеринославхліб», бо вона грала майже в тому районі, де я жив. Правда, гравців з цього «Катеринославхліба» я жодного не назву.
– Ще питання «на засипку». Знаєш назву команди з Дніпропетровська, яка в 2007/2008 роках востаннє представляла твоє рідне місто в вищій лізі чемпіонату України? Можливо, що ще й про ім’я її головного тренера в курсі?
– Ні.
– Тоді підказка – це був «Будівел».
– Ні, не чув про таку команду.
– За цю команду навіть встиг пограти один гравець, проти якого ти грав в минулому сезоні. Олексій Фетько в 2008 році грав в «Будівелі», а в минулому сезоні в «Продексімі». А ім’я Олександра Юзика тобі щось каже?
– Так, як його знаю, але не особисто. Ми колись командою «Футзал-Дніпро» грали проти «Олімпії плюс», яку тренував Олександр Юзик.
– Так ось він і був головним тренером того «Будівела», який останнім з Дніпропетровська грав в вищій українській лізі.
– Мені здається, що у Юзика ще навіть мій тато тренувався. Потім у мого батька були інші команди, а потім травма.
– Тож, як же ж ти «запав» на футзал в той час, коли в Дніпрі тягнулася (та і досі тягнеться) прірва з представництвом міста у футзальному бомонді?
– На той час я вже в футбол не грав: було багато команд, а воно якось не виходило. Три місяці я взагалі ніде не грав. У одного з моїх друзів в команді тренером воротарів був Андрій Вікторович Консевич. Він хотів створити свою футзальну команду, і мене запросили потренуватися, а там далі було б видно. За три-чотири місяці зібралася команда, і ми поїхали до Одеси. Це було в 2015 році.
– Ти прийшов до «Сокола» з клубу «Футзал-Дніпро». Розкажи коротко, що це за спортивний заклад?
– Створений він був у 2015 році за участі Андрія Консевича. До речі, його батько, воротар, ставав чемпіоном Радянського Союзу в 1983 році. Тренувався «Футзал-Дніпро» в тому самому спорткомплексі «Олімпія плюс». Коли я приходив, була тільки одна вікова категорія – 2002/2003 роки, це була U-15. А потім ще окремо брали групу дітей 2008/2009 р.н. Окрім мене, знаю, що в «Футзал-Дніпро» добирали хлопців з «Дніпра», таких, що зацікавилися футзалом. Для початку було завдання для нас відкрити, що таке футзал.
– За час твого виступу за «Футзал-Дніпро» якісь спортивні досягнення у команди були?
– Ні, нічого ми виграти не встигли.
– Логічно припуститися, що для таких команд, як «Футзал-Дніпро», головне не трофеї та кубки, а те, щоб дати вихованцям шлях до великого футзалу або футболу. Окрім тебе, тобі відомі приклади, щоб хто-небудь з «Футзал-Дніпро» пішов на підвищення до професійної команди?
– Наскільки я знаю, то ніхто. Декілька хлопців закінчили з футзалом, тому що батьки були проти через погані оцінки в школі. Хтось просто не захотів далі продовжувати тренуватися.
– Як в деталях відбувався твій перехід до «Сокола»? Можливо, довелося радитися з кимось?
– Все почалося з того, що сюди, в Хмельницький, взяли мого товариша з Дніпра. Десь за пів року я сюди приїхав, а мій товариш вже поїхав з Хмельницького. Мене і ще одного хлопця, воротаря, до Хмельницького на перегляд привіз наш тренер. Ми одразу попали на тренування, після чого мене взяли, а «воротника» не взяли.
– Які основні причини були для тебе вагомими, щоб прийняти пропозицію «Сокола»?
– Для мене це був великий крок вперед. По-перше, професійна команда, хотілося стати її гравцем, почати грати. По-друге, мені про тренера казали, як про дуже хорошого тренера, який вміє працювати з молоддю. Перед цим я переглянув «одним оком» кілька матчів і бачив, що команда цікаво грає. Окрім того, мені і Хмельницький, як місто, сподобався.
– Але це все ж таки не Дніпро, місто-мільйонник, та і річка Дніпро – це не Південний Буг…
– Та я це все спокійно сприймав. Велике місто мені вже дещо приїлося, і більше хотілося спокою. Хмельницький – місто більш спокійне, чисте. Спочатку, правда, не вистачало розваг, які є у великому місті. Тут немає стільки торгівельних центрів, але згодом призвичаївся.
– Два сезоні в «Соколі» в тебе позаду. Як би ти оцінив цей час, проведений в Хмельницькому?
– Головне – зрозумів, що треба працювати більше. Тому що хочеться більшого. Для себе поки що результати не особливо бачу. Всі причини негараздів бачу в собі. Перший рік взагалі над собою не працював. З маленькою команди потрапив до великої – і заспокоївся. Перший рік швидко сплив, а в мене ніяких результатів. Це було сильним ударом по психології. В Дніпрі я забивав в кожному матчі і постійно ходив в кращих бомбардирах. А тут взагалі не забивав.
– В іграх за «Сокіл» тобі вдалося відзначитися в кількох товариських матчах, а ось в офіційних поєдинках чемпіонату України в тебе за два роки жодного результативного удару. В чому вбачаєш причини такої невеселої статистики?
– Відверто кажучи, не знаю. На тренуваннях нібито іноді непогано буває, забиваю, а в іграх щось не йде.
– Ти єдиний в команді, хто не навчається у вищому навчальному закладі. Цього літа маєш наміри якось виправляти цю ситуацію?
– Так, планую вступати до вищого навчального закладу. Минулого року я «проспав» з приписним свідоцтвом з військкомату. Я ж в Хмельницькому мешкав, а прописаний був в Дніпрі. Мені ніхто нічого не сказав, я так і запустив цей момент, а без нього поступати ніяк. Зараз думаю про те, щоб поступати до Хмельницького університету або до Кам’янець-Подільського. Скоріш за все, буду тут до ХНУ вступати.
– Навчання в тебе немає, тренування зараз також відсутні. Тож, яким речам приділяєш увагу під час великої кількості часу дозвілля?
– Певний час приділяю англійській мові, займаюсь самостійно, але більш-менш стабільно. Читаю різні книжки, займаюсь спортом. На майданчик не завжди вдається вийти, але у дворі є де з м’ячем попрацювати.
– Менше трьох місяців тому тобі виповнилося 18 років. По собі відчуваєш, що дитинство вже пройшло і прийшов час ставати чоловіком?
– Щось таке вже відбувається. Треба вже думати про те, щоб і допомагати батькам. В них я вже давно не прошу ніякої допомоги, намагаюсь всього сам добиватися.
– Все йде до того, що свою відпустку гравці «Сокола» вже відгуляли під час карантину, і у команди попереду дуже тривалий сезон. Чого очікуєш від сезону-20/21, який колись, рано чи пізно, розпочнеться, особисто для себе і для всієї команди?
– Особисто для себе – це нарешті добре заграти, почати забивати, щоб було корисно для «Сокола». А для команди – дуже хочеться перемог. Тому що, ми в цьому році щось таке награли – ще в 2020 році жодної перемоги. Те, що наступний сезон може бути дуже довгим, я про це не переймаюсь. Ми ще всі молоді, і як воно має бути, так і буде. Головне для себе і для всіх хлопців – це щоб без травм.
Прес-служба СК «Сокіл»
