Кілька днів тому асистент головного тренера «Сокола» Михайло Токар відсвяткував свій 50-тирічний ювілей. Це такий вік, коли цілком можна будувати подальші амбіційні плани, але, з іншого боку, вже можна підбити деякі підсумки прожитого. Якими вони були в його житті, про це Михайло Токар розповів в інтерв’ю прес-службі СК «Сокіл».
– Михайло Петрович, нещодавно Ви перетнули рубіж, який важливий в житті кожної людини – 50 років. Є пропозиція пройтися по цих 50-ти по десятиріччям, визначивши в них найбільш етапні та важливі події. Звичайно, зі спортивним ухилом. Тож, коли Вам було 10, напевне, футбол в Вашому житті вже був присутнім. А в якому вигляді?
– В 10 років я ходив до початкової школи, а футболом займався на такому собі місцевому рівні: як і всі хлопці, ганяв м’яч у дворі. Грали в футбол на уроках фізкультури, на перервах між іншими уроками, коли була можливість. Але спеціалізовано в той час я футболом не займався.
– Згодом коли прийшло розуміння того, що без футболу вже ніяк і він стане життям?
– В той час у мене в сім’ї всі вболівали за київське «Динамо». Батько дивився футбол, і я з ним. В той час трансляцій «Карпат» не було, хіба що по радіо можна було трансляцію послухати. «Динамо» за радянських часів показували по телебаченню, я дивився ці трансляції і знав всіх гравців київського клубу. Тоді ж і мріяв грати в футбол, але в нас тоді були лише після уроків гуртки з футболу. Паралельно займався різними видами спорту: легкою атлетикою, баскетболом, волейболом, іншими ігровими видами. Років в 14 ми поїхали школою на змагання «Шкіряний м’яч», потім грали вже і на район. А в Добромилі у нас була команда «Авангард», яка грала на першість Львівської області. Мій старший брат був в ній воротарем, а тренер «Авангарду» мене вже бачив і запропонував прийти на тренування. Я прийшов на перше тренування, коли мені було 15 років, згодом почав грати за юнацький склад «Авангарду».
– За радянських часів зазвичай перехід від юнацького до дорослого футболу проходив через групи підготовки при командах майстрів, або через училища фізичної культури, так звані «інтернати». Як це було у Вас, і де Ви зустріли свої 20?
– В 20 років я служив в Радянській армії. Після 9-го класу я вступив на стаціонар в Івано-Франківський технікум фізичного виховання на спеціалізацію «футбол». Він тоді мав статус республіканського. В мене спортивного інтернату не було, тому що найближчим був Львівський інтернат, а до нього від Добромиля 120 км. В Івано-Франківську я навчався три роки, протягом яких грав на першість області за клуб імені Руднєва. Після завершення навчання в технікумі, до речі, з червоним дипломом, мене призвали до армії. В мене були запрошення до СКА «Карпати», ще до кількох команд, але ті «не робили армію». Але з призовом довелося проходити курс молодого бійця, і в мене була спочатку Славута, потім я був переведений в Старокостянтинів, а згодом довелося їхати в Самбір. Там я вже і проходив строкову службу на базі Самбірської військової частини. Там в спортроті були зібрані хлопці такого віку, як я, і футболісти грали за команду «Промінь» (Воля-Баранецька). Це був колгосп-мільйонер. Самбір – це 40 км від місця мого народження, і всі були в шоці, що за часів Радянського Союзу можна були проходити службу так близько від дому. «Промінь» поступово прогресував, і я встиг за цю команду пограти і на область, і в аматорському чемпіонаті, і в третій українській лізі.
– Ледь в Вашому житті пішов третій десяток, як Радянський Союз наказав довго жити. Вашими очима, в якому стані тоді перебував весь футбол, і з якого нуля починався футбол український?
– В цей період був такий собі занепад. Почало з’являтися дуже багато нових команд, які потім довго не прожили. Але часи були такі, що, наприклад, в тому ж «Промені», чи в «Газовику» з Жидачіва люди мали грошей більше, ніж в першій лізі.
– Від 20-ти до 30-ти – це якраз той вік, коли діючий футболіст може заробити собі на подальше життя. Чи хоча б створити собі якусь фінансову подушку, щоб плавно перейти в постфутбольне життя. В дев’яності роки минулого сторіччя це можливо було зробити?
– Можливо, бо був такий період, що більшість футболістів грали за кілька команд: в суботу можна було зіграти на першість серед колективів фізкультури, а в неділю на область. Протягом одного сезону можна було поміняти кілька команд: ти міг зіграти сьогодні у Львівській області, а через тиждень на першість Івано-Франківської області. Такий тоді був час. Якщо ви пам’ятаєте, тоді були купони, а футболістам по тих часах платили дуже пристойні гроші.
– Які ж гроші тоді «гуляли» в футболі?
– Коли я грав за «Промінь», то зарплата була 100 доларів, і ми навіть в доларах получали. За виграш премія була 50 доларів, а на виїзді – 70.
– Дев’яності роки зараз часто-густо називають «лихими». Можете пригадати якусь «лиху» історію з тих часів?
– Були різні моменти, але мене різні «лихі» моменти оминули стороною. Тоді було багато хлопців, які займалися спортом, але не могли себе десь проявити. Зі мною в групі вчилися боксери, борці, штангісти, і пізніше всі люди почали займатися хто чим. В спорті себе важко було реалізувати, і люди йшли на інші шляхи: хтось займався машинами, переганяти їх з закордону. Але мене все це якось оминуло. Ми, спортсмени, один одного добре знали, і один одного, як то кажуть, не рухали.
– В одному з минулорічних матеріалів в пресі вдалося знайти про Вас таке, що Ви «свого часу на хорошому рівні грали в футбол». Можемо розшифрувати, які команди підпадають під «хороший рівень»?
– Можу перелічити такі команди. «Галичина» (Дрогобич), де зі мною грав, наприклад, Юрій Дубровний, колишній гравець «Карпат». «Галичина» грала в 1/16 Кубку України з «Кривбасом», який тоді тренував Мирон Маркевич. Це був матч команди другої ліги проти команди вищої ліги, ми їх в Дрогобичі обіграли по пенальті, а я забив один з післяматчевих пенальті. Для порівняння: у них тоді премія за перемогу була 500 доларів, а у нас 100. Але далі ми вилетіли від вінницької «Ниви», програвши на її полі 0:2, проте в той рік Вінниця дійшла навіть до фіналу, де програла київському «Динамо». Перший професійний контракт я підписав з хмельницьким «Поділлям», куди мене запросив нині покійний Володимир Булгаков. З закордонних команд у мене були «Ністру» з молдовського міста Атаки, кілька угорських команд, а ще російська команда «Реформація» з Абакан.
– А як це Вас туди занесло?
– По-простому. В «Поділлі» я відіграв пів сезону, і тут у мене другу частину контракту не виконали. А в Абакані грав мій товариш Михайло Стовпець, який там провів сезон. Він мені і запропонував цей варіант. Там потрібно було 500 доларів на дорогу, а в команду були потрібні 6 футболістів. Я полетів, і залишився там на рік. Потім я повернувся, можна було ще на рік поїхати, але через сімейні обставини я від цього відмовився.
– Йдемо далі: Вам – 30 років. Бутси повісили на цвях раніше чи пізніше?
– Це було пізніше, навіть після Абакану. Я їздив до Угорщини, де мій старший брат займався бізнесом. Там була команда, яка грала на першість одного з їхніх регіонів. Провівши кілька матчів, я пробувався до іншої команди, в якій навіть зіграв один товариський матч проти «Ференцварошу». Але тоді в Угорщині була квота на іноземців, а в команді вже були 4 українці та один румун. Хлопці там були вже по 3-4 роки, а я тільки приїхав, і з документами там була тяганина. Я повернувся в Україну, де грав на першість Львівської області ще років десь до 35-ти.
– Інші варіанти післяфутбольного життя, окрім тренерської професії, Вами розглядалися?
– Ні.
– З чого почали на цьому важкому шляху?
– Коли я повернувся з Угорщини, я пішов в Самборі працювати до спортивної школи. Звичайної районної спортивної школі, де треба було мати 4 групи дітей різного віку.
– Є така думка, що починаючий тренер перш за все має вбити в собі футболіста. Як у Вас цей процес тривав?
– Я до цього спокійно ставився, бо в мене була хороша методична педагогічна база. Закінчив технікум з червоним дипломом, заочно закінчив інститут фізкультури, дуже добре володів методикою тренувального процесу дітей. Які давати навантаження, якою має бути техніка виконання ударів – це все я проходив під час педагогічної практики. І це не на бумазі – потрібно було мати практику роботи з дітьми початкових класів, а також середніх та старших класів. Мені було дуже приємно з дітьми працювати, і основним для мене було дітей навчити. Коли я з ними працював, для мене ніколи головним не був результат. Потрібно було, щоб діти від тренувального процесу отримували задоволення.
– Дуже цікавий період в Вашому житті був, коли Ви працювали в ФК «Львів». Як Ви потрапили в орбіту команди Юрія Кіндзерського?
– Я в той час працював у Дрогобицькому педагогічному університеті, де, як викладач, мав контракт на півтора роки. І мені Юрій Кіндзерський запропонував в команді «Княжа» займатися юнаками, а іншому тренерові з дорослими футболістами. В перший же рік ми зайняли третє місце в чемпіонаті області серед юнаків. Головний тренер дорослої команди вирішив піти до іншого клубу, і мені спортивний директор Роман Лаба запропонував очолити вже дорослу команду. Але тоді команда «Княжа» була спрямована на те, щоб підбирати хлопців, які б, якщо ФК «Львів» виходив до вищої ліги, то це була б база дубля. ФК «Львів», головним тренером якого був Степан Юрчишин, вийшов до вищої ліги, а мені запропонували займатися дублем.
– Вдалося знайти кілька статистичних даних матчів молодіжної команди ФК «Львів» того часу, і що привернуло увагу, що з тих гравців, які тоді грали під вашою орудою, майже всі – невідомі ім’я. До вищого рівня доріс хіба що Володимир Танчик, який в УПЛ грав в «Севастополі», «Олімпіку», «Чорноморці», а зараз він в «Карпатах». До речі, майже не було знайомих імен в складах ваших суперників. Виникає резонне питання: чому при переході з молодіжного до дорослого футболу зникає величезна кількість молодих футболістів?
– В нас перед тренером в вищій лізі завжди стоять завдання, а з молоддю їх вирішити важко. Час молодим гравцям мало які клубі дають. Тим не менш, ФК «Львів» в той час багато імен відкрив: брати Баранці, Валерій Федорчук про себе заявив саме в цьому клубі. З ним взагалі була цікава ситуація. Він приїхав на перегляд в «Карпати», не підійшов і вже збирався додому, і Степан Юрчишин дав команду спортивному директорові забрати цього хлопця, щоб він поїхав з командою на збори. Загалом, чомусь у нас в клубах не дуже хочуть вкладати в своїх дітей, не вистачає терпіння їх виховувати. Погляньте, є академія «Шахтаря» чи «Динамо», а скільки є з них вихованців, які б грали на самому високому рівні? Дуже мало. На дітей одразу навантажують здобуття результату, а це не потрібно, і дітям не надається можливість розкритися.
– У ФК «Львів» Вам довелося співпрацювати з відомими головними тренерами – Степаном Юрчишиним, Сергієм Ковальцем, Альгімантасом Любінскасом, Юрієм Беньо. Чи можна їх порівняти в плані зацікавленості станом молоді? Чи на такому рівні головні тренери повністю зосереджені на першій команді?
– Всі тренери брали до себе на тренування молодих гравців, але серед них я би виділив Сергія Івановича Ковальця. Була дуже чудова атмосфера: він вранці відвідував мої тренування, дивився, як я їх проводжу, ввечері вже я йшов на тренування головної команди, в яких навіть сам іноді був задіяним.
– З Ковальцем ще якось продовжуєте спілкуватися? Чи з роками вже все зійшло нанівець?
– Спілкуємося, вітаємо один одного зі святами. Днями він очолив одеський «Чорноморець», не знаю навіть, чи варто його з цим вітати. Коли він «Оболонь» приймав, то дзвонив, вітав.
– Крокуємо далі десятиріччями. В 40 років Ви ще були у «Львові» чи вже в ФК «Самбір»?
– Після вильоту з вищої ліги ФК «Львів» я ще працював з ФК «Львів-2» в другій лізі, а потім через фінанси команда припинила існування. Я залишився без роботи, а в Самборі була команда, яка грала в чемпіонаті області і заявилася на аматорів. Мене в Самборі всі місцеві знали і запропонували очолити команду.
– В Самборі Вам вдалося доволі плідно попрацювати з місцевою командою, Ви навіть потрапили до списку кращих тренерів аматорських команд Львівщини. Чим для Вас цікавим був досвід праці з командою такого рівня? Адже після ФК «Львів» це все ж таки перехід на суттєво нижчий рівень.
– Турнірний рівень нижчий – я з цим погоджуюсь, але по гравцях… Були такі, що грали і в «Кривбасі», і в київському «Динамо», і в «Ворсклі», і в «Металісті».
– Ви і Роман Ковальчик довгий час працювали в різних видах футболу, і за логікою не мали б перетинатися. Тож як розпочиналася Ваша співпраця?
– З Романом Миколайовичем ми були знайомі ще з того часу, коли я пів року грав в футзал у львівській команді «Україна». Це було ще в дев’яності роки. Після «Самбору» я залишився без роботи, і Роман Миколайович, який тоді очолив луганську «ЛТК», запропонував мені працювати разом. Коли він запитав мене, чи не хотів би я йому допомагати, я відповів, що з задоволенням, але не знаю чим саме. Я дуже радий, що він мене до себе покликав, бо в нього є чому вчитися.
– Як Вам далася власна перебудова з середини? Мова про те, що футзал – не футбол, та й бути асистентом – це не головний тренер.
– Було цікаво. Ще до переїзду в Луганськ я був з командою на турнірі в Івано-Франківську, де нам за 7 секунд до сирени забили гол, і ми програли гру. Я реально був в шоці: як можна було програти за 7 секунд? Мені здавалося, що це зовсім нічого. Але виявляється, що в футзалі це дуже і дуже багато. Пам’ятаємо, як наша збірна за одну секунду до сирени вирішальні м’ячі пропускає.
– Якими Ви вбачаєте свої функції безпосередньо протягом гри?
– Сидіти тихо в мої функції точно не входить. Роман Миколайович часом буває більше заведений, я – десь більше холоднокровніший, на мій погляд. Він іноді щось підказує хлопцям на лаві запасних, а те, що відбувається на майданчику, у нього часом випадає. Як кажуть, одна голова це добре, а дві – краще.
– Чи є якась межа, за яку Ви в грі не можете перетнути?
– Я можу щось один на один підказати, але рішення приймає головний тренер. Я можу висловлювати свою точку зору, своє бачення, але останнє слово залишається за Романом Миколайовичем. Він завжди тримає себе в руках і все контролює.
– Протягом гри і Ви, і Роман Миколайович доволі емоційні. А що спортивна наука на рахунок цього віщає: краще коли тренер на взводі чи коли спостерігає за грою, так би мовити, відсторонено?
– Думаю, коли ти спокійніший, то приймаєш більш правильні рішення. Але ж гра без емоцій не буває. Знаєте, я взагалі не можу без емоцій. Я – емоційна людина, і це нормально, але емоції не завжди вдається контролювати. Хоча, сподіваюсь, після 50-ти це робити буде легше. Здоров’я треба берегти.
– За довгі роки співпраці багато було випадків, коли Вам доводилося перехоплювати керування грою від Романа Миколайовича через його вилучення чи якісь інші причини?
– Ми разом тісно співпрацюємо: я знаю його вимоги, знаю, чого він хоче від команди. Щоб його вилучали, а я продовжував – такого щось не пам’ятаю. Скоріш за все, було, що мене вилучали.
– Потрохи ми таки підібралися до заповітної дати 50, тому можемо помріяти. Хоча й кажуть, що мріяти не шкідливо, і все ж, коли позаду будуть ще 10 найближчих років, що б Ви хотіли пригадати як таке, за що не соромно і можна пишатися? І не тільки в спортивному аспекті.
– Якщо відверто, я зараз ще не можу усвідомити, що мені 50 років. Я себе ще в дуже добрій спортивній формі почуваю. Зараз однозначно всі подумки з «Соколом», і дійсно хотілося б згадувати, що ми з ним досягли тих завдань, які ми хочемо. Я впевнений, що ми дійдемо до тієї мети, що ми будемо грати в Лізі чемпіонів. Про це я мрію і знаю, що ми туди дійдемо, і це буде задовго до того, як мені буде 60. Значно раніше.
Прес-служба СК «Сокіл»
