Ті вболівальники хмельницького «Сокола», які за нагоди відвідують матчі нашої молодіжної команди в Преміум-лізі Відкритого чемпіонату Хмельницького з футзалу, не могли не помітити, що в останніх матчах був відсутнім один з помітніших гравців «Сокола-2» Ідріс Омарі. Справа в тому, що в Ідріса були помічені певні проблеми зі здоров’ям, які вимагали оперативного втручання заради того, щоб в подальшому молодий гравець міг продовжувати свою спортивну кар’єру. З цього і почалась розмова Ідріса Омарі с прес-службою СК «Сокіл».
– Ідріс, як виникла ситуація, що тобі довелося звернутися до лікарів?
– У мене в дитинстві був такий випадок, що я в школі грав в футбол, було ігрове зіткнення, після якого в мене носом пішла кров. Я цьому не надав значення, але потім я почав відчувати певний дискомфорт в носі, і мій тренер, Віталій Ігорович Розпаченюк, порадив мені звернутися до лікаря команди. Він мене обстежив і сказав, що мені терміново потрібна операція, бо в подальшому з віком могло бути гірше, та й проблеми з тим, щоб займатися спортом. Я пішов на операцію, її зробили, і зараз я вже потрохи починаю повертатися до тренувального процесу.
– Ти сказав, що в дитинстві грав в футбол, а як він взагалі для тебе починався?
– Десь з четвертого класу я займався вільною боротьбою. Відверто кажучи, мені вона не дуже подобалася, але на тренуваннях наполягав батько. А в класі шостому я подивився, як друзі грають в футбол, пішов з ними і мені сподобалося. Десь у той час проходив шкільний турнір «Кубок Івана Гончара», мене там тренери помітили і запропонували приходити на тренування в ДЮСШ нашого клубу. Я тоді прийшов, і спочатку два роки тренувався у Миколи Григоровича Сохорука. Потім мене до себе забрав Віталій Ігорович.
– А якісь думки з приводу того, що футзал або футбол, були?
– У мене тут в Хмельницькому в футболі не було ніякої перспективи. Я маю на увазі через мій зріст. І я розумів, що в мене в футзалі може бути більше шансів зростати і грати на гідному рівні. Знаєте, футзал мені вже дуже подобається, я навіть не можу без нього. Я місяць був в лікарні, і вже так втомився без нього, що навіть думав, що ж мені без нього робити?
– Чим саме приваблює футзал?
– В нього навіть інша атмосфера, ніж в футболі. Подобається динаміка футзалу, потрібно швидко думати, тут поєднуються командна і індивідуальна гра. А ще не треба від одних воріт до інших бігати 100 метрів. Перш за все, треба думати головою.
– Якщо не проти, згадаємо твої дитячі роки.
– Я народився в Афганістані, в регіоні Нурістан (зараз це провінція, яка межує з Пакистаном – прим. ред.). Коли мені було два роки, ми переїхали до Кабулу, де мій батько пішов в політику. Там були його друзі, і вони залучили його до якихось політичних течій. Але за рік в батька почалися проблеми, я, навіть не знаю, як точно сказати, або з терористами, або з неурядовими збройними формуваннями. Там мова йшла про гроші, про зброю, і коли ситуація стала напруженою, нам з Хмельницького зателефонував мій дядько (це по лінії батька) і запропонував переїхати в Україну. Це все було в 2006-му році.
Зараз мій тато працює на ринку приватним підприємцем, а мама вдома домогосподарка. В мене є молодший брат, якому 5 років, а також старший брат, якому 27 і він мешкає в Німеччині в Берліні.
– Населення Афганістану багатоетнічне, і розмовляють в цій країні на багатьох мовах.
– В мене вдома всі розмовляють на мові фарсі. В цій мові є кілька варіантів, на одному з них багато людей розмовляє в Афганістані. Звичайно, і я добре володію цією мовою, хоча іноді помічаю, що дещо я починаю забувати. Крім того, я можу спілкуватися українською і російською, а в школі вивчаю англійську.
– Міг би ти щось цікаве розповісти з того, що властиво людям твоєї корінної народності.
– Саме головне в нас – це бути хорошою людиною та справжнім чоловіком. Чоловіки мають забезпечувати родину, заробляти, щоб дружини мали можливість бути вдома та виховувати дітей. Дружина в родині не повинна працювати – це в нас не прийнято. Ще п’ятниця в нас це священний день, і ми ходимо до мечеті. Вона є в Хмельницькому, і я також туди ходжу, читаю молитву, а потім вже йду на тренування. Ще є таке з харчування – ми не їмо свинину. Курятину, яловичину – це все без обмежень, а от свинину ми не їмо. Тут додам, що з української кухні я дуже люблю борщ зі сметаною.
– Як у тебе з громадянством?
– Я в Україні мешкаю вже 14 років, і минулого літа отримав українське громадянство. До того я мешкав на території України як біженець. Поки що в такому статусі перебуває моя матір, хоча сподіваємося, що влітку вона також отримає українське громадянство. У батька мого українське громадянство вже є. Скажу, що ніяких складнощів у нас з ним не було. Зібрали документи, подали – і отримали.
– Невдовзі (15 березня) тобі виповниться 17 років, і ти вже завершуєш своє навчання в школі. Чи визначився з тим, де будеш навчатися далі?
– Якщо все буде добре, то планую навчатися в Кам’янець-Подільському національному університеті, на факультеті фізичної культури.
– Школа вже йде до завершення, і, напевне, в тебе небагато вільного часу. Тим не менше, як ти його проводиш?
– В вільний час я часто читаю Коран, це така книга, яку можна читати не один раз, і постійно відкривати для себе щось нове. Цю книгу читати обов’язково потрібно. Багато в вільний час переглядаю відео з матчів чемпіонату Іспанії, інший європейський футзал. Також потрібно приділяти багато часу завданням зі школи. Іноді по телевізору можу подивитися змагання з вільної боротьби.
– А окрім Корану інші книги знаходиш час почитати? Наприклад, там про Гаррі Поттера чи щось ще?
– Ні, про Гаррі Поттера я не читав. Мені більше сподобалося про пригоди Тома Сойєра. Зі спортивної літератури з останнього читав книжку про донецький «Шахтар».
– Ти в футзалі вже 4 роки, тож, які в тебе мрії, або бажання, про власні перспективи в футзалі?
– Дуже хочеться заграти на високому рівні, я кожен день над цим працюю. Це моя мрія. За цей час я вже втягнуся в такий графік життя – тренування, ігри, і вже навіть не уявляю, як без цього можна.
– Бажаємо тобі найшвидшого відновлення, щоб ти міг займатися улюбленою справою.
– Дякую, мене вже і самого тягне на майданчик. У «Сокола-2» зараз час вирішальних матчів, і нам обов’язково треба зберегти місце в Дивізіоні 1 Преміум-ліги. Минулого сезону ми грали в другому Дивізіоні, але грати в першому набагато цікавіше і корисніше. Тут більше динаміки, є дуже сильні команди – «Хмельницькі делікатеси», «Феміда» та інші. Я так думаю, що вони могли б грати навіть в чемпіонаті Першої ліги. Ми за рік вже помітно додали в досвіді, тут грати набагато корисніше, тому будемо докладати всіх зусиль, щоб кінцівку сезону відіграти добре та зберегти прописку для «Сокола-2» в Дивізіоні 1 на наступний рік.
Прес-служба СК «Сокіл»
