Тренер ДЮСШ «Сокіл» Дмитро Мартинюк після своєї кар’єри гравця має повне право називатися гвардійцем нашого клубу. Враховуючи матчі в першій та Екстра-лізі спочатку за «Спортлідер+», а потім за «Сокіл» Дмитро провів більше 130-ти матчів. Це – величезний досвід, і його вже в якості тренера Дмитро Мартинюк протягом двох років передає юним вихованцям дитячо-юнацької школи СК «Сокіл». В інтерв’ю клубній прес-службі 28-мирічний Дмитро Мартинюк розповів по тонкощі роботи з маленькими дітками, які ще тільки опановують ази футзалу, а також пригадав деякі епізоди своєї кар’єри гравця, яка і зараз ще іноді продовжується на рівні аматорського футзалу Хмельниччини.
– Дмитро Олегович, в структурі нашої ДЮСШ «Сокіл» Вашими підопічними є діти 2012 р.н. Ця команда Вами збиралася з нуля? І якими були Ваші перші кроки, коли було вирішено, що Ви будете працювати з дітьми саме цієї вікової категорії?
– Коли я завершив ігрову кар’єру в «Соколі», мені Артем Вікторович Глас запропонував роботу в дитячо-юнацькій школі нашого клубу. Я з радістю прийняв його пропозицію, і мені сказали, що я буду працювати з дітками 2012 р.н. Наш клуб дав про набір дітей оголошення на сайті, а також ми розповсюджували невеличкі «рекламки», де був мій номер. Так і починала формуватися команда 2012 р.н.
– Навряд чи в такому віці набір в групу може бути завершеним, тож за рахунок чого зараз йде її формування? Це «народне радіо», розповсюдження десь оголошень, можливо походи до шкіл чи кооперація з шкільними викладачами фізкультури?
– В першу чергу це, як кажуть в народі, «сарафанне радіо». Батьки розповідають один одному, і пропонують привести і свою дитину – це дає найбільший вплив і ефект для того, щоб приходили нові хлопчики. Другий момент – це популярність нашого клубу «Сокіл» на теренах Хмельниччини. Про наш клуб багато хто знає, слідкують за виступами команди, знають про існування дитячо-юнацької школи, так що і завдяки такому моменту діти приходять на тренування до нашої школи.
– В такому віці критично, щоб тренування дітей постійно проходило на майданчику стандартного (40 м на 20 м) розміру?
– До дев’яти-десяти років на початковому періоді заняття з дітками мають бути різнобічними, не тільки в залі, але і на вулиці. Тому майданчики можуть бути різними. З дітьми до дев’яти років ми багато граємо і в різні інші види спорту: баскетбол, гандбол, розвиваємо в них різноманітні навички.
– Стандартний футзальний м’яч вочевидь важкуватий для 7-8-річних дітей, щоб вони їм грали та напрацьовували технічні елементи. Який вирішуєте проблему такого плану?
– З самого початку ми починали тренуватися стандартними футзальними м’ячами, клуб не надавав іншого інвентаря. Так, я бачив, що діткам перший рік було важко штовхати такий м’яч, бо вони були ще дуже маленькими. Але з часом вони до нього привикли, і процес пішов сам собою.
– До речі, про «технічні елементи». Що про них говорить спортивна наука, стосовно того, чи діти в змозі сприймати таке, щоб їх вчили «удару внутрішньою частиною підйому по нерухомому м’ячу», «удару внутрішньою стороною стопи», «зупинці ногою м’ячів підошвою» тощо?
– Так, в цьому віці технічним складовим ми приділяємо велику увагу. В перший рік їхнього навчання я робив акцент на тому, як зупиняти м’яч, як робити перекат якою частиною стопи. Це вже в цей час має велике значення, тому що в дітей формуються навички володіння м’ячем, і якщо це в них не закріпити, то неправильні рухи можуть увійти у звичку.
– Загалом, в 7-8 років яке має бути співвідношення занять на тренуваннях між спеціальними футзальними та розвиваючими вправами?
– Загально-фізична підготовка та технічна підготовка займають основну частину часу, це приблизно від десяти до вісімнадцяти годин на місяць. Тренуємося ми тричі на тиждень по одній годині. Є певні норми, прописані для такої вікової групи – це одна-півтори години. Більше для них – це забагато.
– Яка Ваша думка з приводу того, що прихід дітей в такому віці «на футзал» це більше бажання самих дітей чи їхніх батьків?
– Тут питання десь 50 на 50. Деякі дітки дивилися футзал по телевізору, по комп’ютеру, вони бачать своїх кумирів, і їм також хочеться займатися футзалом. Є таке, що деякі батьки через своїх дітей втілюють свої мрії займатися футболом, хоча я вважаю, що це не найкраще експериментувати на дітках. Вони мають приходити на тренування з великим бажанням і з посмішкою, це повинно приносити їм задоволення. Завдання не стоїть зробити з них суперзірок, в першу чергу – це здоровий спосіб життя, щоб в нас була здорова нація. Коли я бачу, що діткам не цікаво, я попереджую батьків, що, можливо, їхнім дітям потрібно обрати інші види спорту.
– Батьків Ваших дітей-підопічних сильно дивувало, коли вони дізнавалися, що тренування дітей в ДЮСШ «Сокіл» безкоштовне?
– Коли я набирав діток, чи не перше питання від батьків було: «Скільки будуть коштувати заняття?». Я їм відповідав, що безкоштовно, і вони були дуже здивованими. Я вважаю, що наш спортивний клуб «Сокіл» рухається в правильному напрямку, коли надає діткам безкоштовні тренування. Не у всіх батьків є змога оплачувати, як я знаю, що у нас є деякі школи, які беруть до тисячі гривень за тренування на місяць.
– Яке матеріальне забезпечення необхідне, щоб тренування дітей проходило в оптимальному режимі? Щоб малі ще за віком діти не нудьгували і не відволікатись від того, на що Ви привертаєте їхню увагу?
– Тренувальний процес має бути побудованим так, щоб він був цікавим для діток. В цьому віці, від шести до дев’яти років, ми маємо бути для них такими собі орієнтирами, щоб зацікавити їх футзалом, прищепити любов до нього. Тренування мають бути десь ігрового плану, включати в себе естафети з м’ячами і без них, чергування різноманітних предметів.
– Чи був суттєвим відтік дітей протягом цього року і з чим в більшості випадків він був пов’язаний?
– Перший рік потік дітей і зміни були дуже високими. Це було пов’язане з тим, що дитина один раз чи два прийшла і, можливо, їй не було цікаво. Другий момент, що в перший рік діти дуже багато хворіли, передавали болячки один одному, через що пропускали місяць-два, а то і більше, і не приходили на тренування.
– А є якийсь критичний термін, при якому Ви розумієте, що якщо дитина його витримає, то вона і надалі буде продовжувати тренування?
– Загалом, немає. Частіше я це по дитині бачу. Якщо їй дійсно цікаво, якщо в неї горять очі, якщо вона з бажанням приходить на тренування, то вона і надалі буде з нами працювати і прогресувати. Як я вже казав, що є такі моменти, що дитині не цікаво, а батьки її змушують ходити на тренування, то є дуже малий відсоток, що дитина надалі буде з нами працювати.
– Протягом цього року Ваші діти не мали змагальної практики. Дітей не втомлювало, що вони тренуються-тренуються, а пограти з кимось іншими немає можливості?
– Ми між собою проводимо багато ігор. Практикуємо спільні ігри з батьками. Загалом, до восьми років, щоб психологічно не травмувати дітей, я вважаю, що не потрібно завантажувати дітей змаганнями. Після восьми років це вже може бути можливим. Нас протягом цього року декуди на турніри запрошували, але я вважаю, що це зарано і дітям не піде не користь.
– Трохи змінимо тему розмови. Кар’єру професійного гравця в «Соколі» Ви завершили два роки тому. Наскільки важко було переходити зі статусу гравця до статусу тренера в 26 років?
– Є такий момент, і на початку було дуже важко і страшно, в якому напрямку рухатися далі. Але дякую Артему Вікторовичу, що запропонував мені роботу в структурі клубу «Сокіл».
– Ви в «Соколі» та «Спортлідері+» грали майже з моменту створення клубу. Піком був виграш срібних медалей в 2015-му році. Які зараз думки з приводу того, що в фіналі плей-офф Ви були вщент розгромлені «Локомотивом»?
– Ми дійсно розуміли, що «Локомотив» на той момент був дуже потужна машина, яка змітала всіх на своєму шляху. І до матчів з «Локомотивом» ми десь підсвідомо розуміли, що в нас мало шансів. Все рівно ми прагнули налаштовуватися, хотіли перемогти, але нам це не вдалося. Можна ще й сказати про таке. В півфіналі у нас була дуже важка і виснажлива серія з «Ураганом», в якій ми віддали дуже багато сил. Ми мали ще в Івано-Франківську її завершувати, але довели до п’ятої гри. Це була дуже емоційна гра, де ми вели 4:1, але дозволи «Урагану» зрівняти рахунок. Доля путівки в фінал вирішувалася в серії пенальті, в якій ми перемогли. На грі було дуже багато вболівальників, зал був заповнений вщент, і атмосфера того матчу в моїй пам’яті залишиться назавжди. Фінал з «Локомотивом» починався вже за тиждень, і емоцій на нього у нас вже не вистачило. Ми були близькими, щоб в Харкові зачепити другу гру, але не вдалося.
– Після того сезону чемпіонат в Екстра-лізі ще рік грався зі стадією плей-офф, а потім АФУ видумала нинішній формат з шісткою. Який формат Ви вважаєте більш привабливішим для глядачів і більш корисним для зростання майстерності футболістів?
– Стадія плей-офф є для вболівальників більш цікавою. Для самих же гравців плей-офф може розтягнутися до п’яти матчів високого накалу. Гравці через такі ігри набираються більшого досвіду, який потім буде потрібним на міжнародній арені. Тут найголовніше, що ми в першу чергу граємо для вболівальників, для них справжнє свято, коли команда грає багато напружених, емоційних матчів.
– Днями Ви з «Хмельницькими делікатесами» перемогли в Преміум-лізі Відкритого чемпіонату Хмельницького, де не тільки тренували, але й самі виходили на майданчик. Це попри те, що будь-який тренер скаже, що поєднувати ці дві речі недоречно. Ви не в повній мірі довіряєте своїм підопічним чи все ще тягне самому побігати на майданчику?
– Конкретно про ці матчі можу сказати, що ми в суботу грали другий фінальний матч, і я в ньому участі майже не брав, виходив тільки в кінці, коли ми грали з п’ятим польовим. В третьому матчі я вже бачив, що карантин дає взнаки, що без тренувального процесу хлопці фізично втомилися, і їм потрібно було допомогти в першу чергу в плані фізики. Це дало результат, і ми перемогли. Загалом же, грати і тренувати одночасно – це дуже важко. З лави запасних у тебе один погляд на гру, а коли ти на майданчику, ти сам всіма емоціями в грі, тому важко контролювати гру і керувати своїми футзалістами.
– Ще одне питання про цю команду. Вона вже багато чого виграла в Хмельницькому, пробувала свої сили на всеукраїнському аматорському рівні. В АФУ кожного року проблеми, щоб назбирати команди для змагання під своєю егідою. Футзальному проекту «Хмельницькі делікатеси» по силах вийти на рівень Другої ліги, чи навіть Першої ліги?
– Спочатку скажу, що клуб «Хмельницькі делікатеси» був створений в 2012-му році, і до своєї першої перемоги в Преміум-лізі йшов 8 років. Президент команди вважає, що все треба робити поступово і покроково. Далеко не всі президенти готові чекати першого чемпіонства 8 років. Чи буде команда рухатися далі? В планах таке є, але поспішати ніхто не буде, і рух вперед буде маленькими кроками.
– Які останні новини від місцевих органів охорони нашого здоров’я відносно того, як діти мають можливість проводити тренування в умовах карантину, який все ще продовжується?
– Наскільки я знаю, на відкритих майданчиках діткам можна тренуватися. Артем Вікторович казав, що служба охорони здоров’я дозволила і дала добро на тренування. Як воно буде рухатися далі, ми не знаємо. Поки що в понеділок було перше тренування.
– За умов, коли рух поїздів та автобусів в Україні поки ще не відновився в повному обсязі, для Вас, як для дитячого тренера, це, мабуть, і плюс, бо діти з Хмельницького не мають можливості роз’їхатися. Ви вже визначилися де і як будете з дітьми працювати влітку?
– Плани є тільки поки що на червень. Будемо тренуватися тричі на тиждень на відкритому майданчику біля спорткомплексу ГУНП, що на вулиці Зарічанській. Далі буде видно, тому що є нинішні реалії. Якщо хтось з батьків прочитає це інтерв’ю і вияве бажання залучити своїх дітей до футзалу, зі мною можна зв’язатися за телефоном 0678577965 і уточнити час занять, які будуть проходити по понеділках, середах та суботах.
Прес-служба СК «Сокіл»
